ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ

ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..

Бо вас лихо на світ на сміх породило,
Поливали сльози… чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полі?.
Не питали б люди, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нуджу світом? «Нічого робить», —
Не сказали б на сміх…

Квіти мої, діти!
Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім сваті,
Як я з вами плакав?.. Може, i вгадав…
Може, найдеться дівоче
Серце, карі очі,
Що заплачуть на сi думи, —
Я більше не хочу.
Одну сльозу з очей карих —
I пан над панами!
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!

За карiї оченята,
За чорнiї брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло,
За темнiї ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі…
За степи та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло, не хотіло
Спiвать на чужині…
Не хотілось в снігу, в лiсi,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами
Збирать на пораду.
Нехай душі козацькiї
В Украйнi витають —
Там широко, там весело
Од краю до краю…
Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий — море,
Степ i степ, ревуть пороги,
I могили — гори
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засiдала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило…
Лягла спочить… А тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем літає,
I про неї добрим людям
Кобзарi співають,
Все співають, як діялось,
Слiпi небораки, —
Бо дотепні… А я… а я
Тiлько вмію плакать,
Тiлько сльози за Украйну…
А слова — немає…
А за лихо… Та цур йому!
Хто його не знає!
А надто той, що дивиться
На людей душою, —
Пекло йому на сiм свiтi,
А на тiм…

Журбою

Не накличу собі долі,
Коли так не маю.
Нехай злидні живуть три дні
Я їх заховаю,
Заховаю змію люту
Коло свого серця,
Щоб вороги не бачили,
Як лихо сміється…
Нехай думка, як той ворон,
Літає та кряче,
А серденько соловейком
Щебече та плаче
Нишком — люди не побачать,
То й не засміються…
Не втирайте ж мої сльози,
Нехай собі ллються,
Чуже поле поливають
Щодня i щоночі,
Поки, поки… не засиплють
Чужим піском очі…
Отаке-то… А що робить?
Журба не поможе.
Хто ж сироті завидує —
Карай того, боже!

Думи мої, думи мої,
Квiти мої, дiти!
Виростав вас, доглядав вас,-
Де ж менi вас дiти?
В Україну iдiть, дiти!
В нашу Україну,
Попiдтинню, сиротами,

А я — тут загину.
Там найдете щире серце
I слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу…

Привiтай же, моя ненько,
Моя Україно,

Моїх дiток нерозумних,
Як свою дитину.

(1839, С.-Петербург)